Коли знову спалахує дискусія на тему, як правильно казати —  євреї чи жиди, —  мене розбирає бажання поговорити про патріотизм. Зараз усе поясню. Мені завжди хотілося книжки, що показувала б ту Україну, в яку я хочу одного дня повернутися. Хочу читати про націю, яка складається з усіх своїх громадян; про націю людей, які хоч часом люблять ближнього. Скільки вже я перечитала книжок, де всі хороші персонажі говорять українською, погані — російською чи суржиком, а євреї ніби й не те щоб геть усі лихі, але завжди підкреслено, що таки євреї, а тому від них можна всього чекати.

І ось нарешті почала з’являтися література, яку мені хочеться пропагувати за кордоном. Це книжки про Україну, де живуть люди, а не лише борються ідеї. «Ворошиловград» Сергія Жадана — один такий приклад. Цього року їх два: «Танго смерті» Юрія Винничука і «Біографія випадкового чуда» Тані Малярчук.

Героїня Малярчук насмілилася полюбити виховательку-росіянку, стати на захист бездомних псів і скалічених бездушною системою інвалідів.

Винничук же вперше в сучасній українській літературі написав про Голокост. Мені здається трохи дикою ця фраза. Як це так? Голокост в Україні —  це ж картина втіленого зла на Землі. Як це так, що роман про нього від українського письменника з’являється тільки 2012 року?

Реалії роману «Танго смерті» — львівська тюрма на Лонцького, єврейське гетто, барвисте й шумне життя багатоетнічного, але єдиного Львова, концтабори — цього всього просто опукло бракувало досі в українській літературі. Я була в тій тюрмі, спілкувалася з вижилим українським націоналістом, який розповідав мені про те, що там відбувалося з євреями, сивіла від однієї думки й гостро шкодувала, що не маю достатнього таланту для цієї теми. Винничук її не злякався. Його довоєнні жиди й повоєнні євреї — усі вони львів’яни й українці — воскресли з тіней і відродили для мене Україну, понищену Гітлером і Сталіном.

Аж ось до теми дісталася й партія «Свобода». Її представник Ігор Мірошниченко заявив на Facebook, що американська акторка Міла Куніс є не українкою, а жидівкою, ще й не відгукується позитивно про країну, де народилася. (Тут можна подивитися по-іншому і сказати: не відгукується позитивно про країну, де живе Ігор Мірошниченко). І загомоніло по всій Україні. «Свободівець» Олександр Аронець почав розповідати, що як тільки почнемо казати «жид», то наблизимося до Європи, де всі кажуть «жид». Бо ж кожному лінгвісту зрозуміло, що Європу Європою робить саме слово «жид», більше ми нічим не відрізняємося.

То я хочу розповісти оцьому товаришу Аронцю, що нас наблизить до Європи. Нас наблизить до неї бажання захистити своїх співгромадян від ідіотських образ, під якими ховається лише гостре почуття власної меншовартості. Нас наблизить розуміння того, що націю не збудуєш з Аронця. І жодній Європі нафіг не потрібна країна, в якій чортова дюжина русявих, м’язистих і україномовних в одностроях якоїсь неприємної армії обзивають усіх інших жидами, кацапами, підарасами й чорножопими. Із кожним словом трохи вбиваючи навколо гуманність, без якої ніколи не побудувати справжню націю.

Одного дня Україна Тягнибока-Табачника — а для мене вони явища одного філософського порядку — відійде в минуле. І нарешті з’явиться Україна, в якій ненависть до ближніх і зневага до їхніх страждань не будуть основою вірувань та партійної приналежності, справжні патріоти бачитимуть Голокост як трагедію українського народу, а Юрій Андрухович знову покохає російськомовних жінок. Ось тоді ми й станемо ближчі до Європи.

Світлана Пиркало, Gazeta.ua