Мирьям-Фейга Бунимович на вечере украинской поэзии в Украинском культурном центре, Бат-Ям 

Про українську мову та культуру в Ізраїлі в програмі «Зустрічі», що виходить при підтрімці UJE, говорить Міріам-Фейґа Бунімович, культурологиня та перекладачка з України, котра уже восьмий рік мешкає в Ізраїлі

Ірина Славінська: Міріам-Фейґа Бунімович, випускниця Києво-Могилянської академії за спеціальностями «Філологія», «Культурологія», фахівчиня у галузі юдаїки та українсько-єврейських взаємин у культурі. До речі, в Ізраїлі вона заснувала проект буккросинґу української книги, віртуальну спільноту з вивчення івриту українською мовую, і готує віртуальний проект з вивчення української івритом. Очевидно, наша розмова буде крутитися навколо філологічних сюжетів, тож розпочнемо запитанням про те, чи існує український акцент у мові іврит?

Міріам-Фейґа Бунімович: В Ізраїлі акцент — дуже помітна річ, оскільки тут багато репатріантів з різних країн, і, як правило, можна безпомилково визначити людей, які належать до найбільших груп репатріантів. Американський… тобто, англомовний акцент, але саме у американців чомусь акцент більше впадає у вічі — а у британців акцент, як правило, якось стертий. Французький акцент дуже відчувається. Російський одразу зчитуєш. А оскільки моя друга рідна мова — українська, і мій мовлений апарат привчений до вимовляння звуку «г», мені даються всі ці івритські «геї». До речі, українська має багато засобів передачі івритської специфіки, зокрема, оцього «гей», проте у галузі юдаїки цим чомусь не користуються і транслітерують за російською транскрипцією, яка просто не має таких засобів: передається або «гаскала» через ґ, виходить «ґаскала» (це єврейських рух Просвітництва), або «ґалаха», або «ха», щось таке, там, де має бути «га».

Всім цим варто користуватись. Українська надає нам можливість наблизитися до івриту, і саме тому багато місцевих сусідів і просто людей, з якими я стикаюся, відзначають, що в мене немає акценту або майже немає. І їх дуже дивує, як на такому рівні може володіти івритом людина, яка всього 7 років у країні, і навіть якщо я зазначаю, що почала вчити мову 10 років тому, кажуть, що так не буває. Був іще один курйозний випадок, коли до мене підійшла дівчина і заговорила португальською. Їй здалося, що я маю португальський акцент в івриті.

— А чи існує якийсь стандарт вимови івриту? З огляду на те, що в Ізраїлі живе так багато людей різних походжень, і іврит звучить з акцентами, що вважається правильною вимовою?

— Це дуже цікаве запитання. І 100 років тому воно жваво обговорювалося. Це було певне рішення. Так само, як в українській певний діалект взято за основу, так само, як була конференція з їдишу у Чернівцях на початку ХХ століття, де треба було вибрати, який із їдишських діалектів стане основним, так само в івриті є кілька прийнятих традиційних вимов, які, власне, збереглися завдяки читанню Тори кілька разів на тиждень у синагозі.

Основний вибір був між ашкеназійською і сефардською. Наприклад, літера «тав» без даґешу, підсилювальної позначки, в ашкеназійській вимові звучить як «с», наприклад: «Торасехо» («твоя Тора»), а у сефардській вимові «Торатеха», і так далі.

Панорама Шило

А сефардська вимова, її особливість у тому, що так звані гортанні приголосні мають якийсь специфічний призвук, якого немає в ашкеназійській вимові. Це справді було рішення, воно було прийняте, наскільки я можу спиратися на історичні дані, Еліезером Бен-Єгудою, якого називають батьком відродження мови іврит. Це історично трошки не відповідає дійсності, оскільки в нього були безіменні, так би мовити, попередники, викладачі івриту.

Але він був першою людиною, яка перейшла на мову іврит в особистому вжитку, першою людиною, яка виховала сина, придумуючи на ходу назви для таких речей, як ручка для дверей, тарілка і так далі, не кажучи вже про іграшки. І він був людиною принципово нерелігійною, хотів порвати з ось цим відсталим світом штетлу і надав перевагу сефардській вимові, оскільки сефарди — це Іспанія, це Північна Африка, це Рамбам, це така елітарна єврейська культура, він взяв за основу сефардську вимову з прямим «р».

— Чи є різниця між тим івритом, який вивчається у школах, літературною мовою і розмовним івритом. І загалом, як володіння цими двома різними мовами може допомогти створити власний образ в очах інших людей?

— На якійсь неформальній передачі на радіо ти не будеш говорити літературним івритом. Ти будеш говорити на популярному мейнстримному івриті на сучасні теми. От диктор на радіо не може собі такого дозволити. Професор з кафедри… Ну, сьогодні це вже теж досить розмито.

Нормативно, якщо це офіційна конференція, якась урочиста промова, то це буде високолітературний іврит, у якому складні звороти, де займенникові закінчення, які приєднуються до іменників, особливі граматичні форми, через які перескакують у розмовному мовленні, наприклад, жіночий і чоловічий рід у звернення на «ти» в івриті різні. Так само є різні форми для множини, для чоловічої і жіночої множини, яких немає в українській. І в розмовному івриті цим не користуються, але ті, хто приєднує себе до високої культури, вони і в розмовному мовленні намагаються дотримуватися цих правил. Це залежить від того, який імідж ти хочеш справляти на своє оточення. Якщо ти хочеш бути cool у певних обставинах, то не треба говорити літературним івритом. Якщо ти будеш говорити літературним івритом, ти будеш виглядати фриком, який затесався кудись не туди.

— Як в ульпані уживаються учні різного віку і різних походжень. Чи потрібна для вивчення івриту спільна мова в учнів? Можливо, простіше нову мову опанувати, якщо є можливість спиратися на якусь спільну мовну базу.

— Я була в дуже змішаній групі. І, в принципі, якби я будувала якийсь спільний процес навчання, я б намагалася не поєднувати в одній групі людей з однією спільною мовою, бо вони просто будуть теревенити на цій своїй спільній мові, а не слухати викладача. І цікавість перебування у такій змішаній групі антропологічно неймовірно велика. Люди постійно розповідають щось із свого життя, що от у нашій мові так, а у нас так, і це дуже збагачує.

— Чи можна в ульпані навчитися не лише мови, а і тому, як воно — бути ізраїльтянином чи ізраїльтянкою.

— Так, ульпан вчить бути ізраїльтянкою. Можливо, це особливо відчувалося саме в моїй групі — завдяки викладачці, яка, поміж іншим, ходить на літературні події до Будинку Президента, тобто, в неї була місія, окрім того, щоб активізувати в нас мовні навички, якомога більше розповісти нам про ізраїльську культуру.

Наскільки я знаю, серед англомовних репатріантів є така тенденція — знаходити собі місце у своїй англомовній ніші, і вони продовжують жити ніби тим світом, який вони покинули і в нього ж прибули. У них така англо-саксонська культура. І серед російськомовних репатріантів, які живуть у масі своїй у великих містах, є цілі райони, де говорять російською, і там і крамниці бакалійні з російськими вивісками. Є люди, які просто навіть не стикаються з необхідністю висловлюватися івритом, крім банку або пошти, якщо їм не пощастило, щоб і там сиділа російськомовна працівниця.

Дуже багато залежить від того, чи приїхав ти в юному віці і встиг тут повчитися в школі й відслужити в армії, чи ти приїхав спеціалістом, який працює у дуже вузькій галузі і спілкується тільки за спеціальністю, чи ти тут одружився, чи ти приїхав уже з родиною; якою мовою розмовляють твої діти. Це також абсолютно неочевидно, бо є родини, які вирішують не розмовляти вдома іншими мовами, крім івриту. Мій викладач івриту і рабин в одному з релігійних коледжів Єрусалиму саме так і робить. Сам він з Донецька, його дружина — із Запоріжжя, діти розмовляють виключно івритом. І на якомусь етапі вони зрозуміли, що діти не можуть спілкуватися з дідом, який теж із Запоріжжя. І тоді вони почали показувати їм фільми російською мовою, щоб діти принаймні розуміли, чого дід від них хоче. Є інші приклади, коли люди віддають дітей на курси рідної мови, російської (приклад тому — мої племінниці) і розвивають у людини здібність цілком повноцінно користуватися і своєю культурною спадщиною, і просто бути багатішою на одну мову, одну культуру.

На ярмарке Этнохутор в Тель-Авиве 

— Звичайно виникає запитання про те, чи є у сучасному Ізраїлі місце для сучасної української мови та літератури.

— Свого часу я здійснила першопрохідську розвідку про українську літературу в Ізраїлі. Знайшла 4-х людей, які пишуть українською. Лиш один із них має професійну освіту в цій галузі і багато, до речі, перекладає — українською з івриту і з російської, Єсеніна, наприклад, перекладає дуже гарно, — це Йоханан Потьомкін.

Але за останні роки ми бачимо, що відбуваються зміни, хоча й прикро це відзначати, через кризу в Україні. Зростає інтерес до української, запрошують українських культурних діячів, є потреба читати українські книжки. Все це почало кудись рухатися. І такі люди поодинокі, як я, зацікавлені у тому, щоб спілкуватися одне з одним українською — їм принаймні є куди піти, крім того, як здибатися одне з одним десь в кафешці раз на три місяці і погомоніти. Тому можна сказати, що якась субкультура, субетнічна така культура, твориться на наших очах. І це не може не тішити. З іншого боку, я постійно ставлю собі запитання, чи буду навчати української своїх дітей.

— А чому ти сумніваєшся?

— Бо немає природного середовища. Скажімо, я живу у Шило, це історично перша столиця Ізраїлю, наразі це поселення, де мешкає 350 родин. У нас є 6 голландських родин, які говорять голландською мовою, і для мене це такий непересічний приклад меншини дуже маленької, яка зберігає мову. Я бачу в них там книжки навіть на єврейські теми голландською. І дівчина, яка росте на моїх очах — коли я приїхала, їй було 5, зараз їй 12, я знімала її бат-міцву — говорить чистою голландською, і це мене надихає.

З іншого боку, мене ще більше надихає приклад мого сусіда, який походить із Калінінградської області, у нього рідні мови литовська, російська, польська, але найкраще він володіє івритом. Він приїхав в Ізраїль у 14-річному віці, його четверо дітей знають гімн Литви та інші різні речі — на додаток до російської, ясна річ. Тому, що він це робить. Тобто, він їх питає: «Як те-то і те-то називається литовською?» Вони посміхаються і говорять.

Активисты Israeli friends of Ukraine

От, я пригадую інтерв’ю з Лінор Ґоралік, яка вжила такий вислів, що коли вона переїхала з Дніпропетровська зі своєю родиною, і в них відібрали паспорти, родина ніби вмирала за кордон, вмирала в Ізраїль. От я пережила щось таке, їдучи з України і перший час не маючи можливості навіть слова мовити українською з кимось, і тому я там свій gmail налаштувала українською і facebook, щоб хоча б десь це було постійно у вжитку. І коли сюди почали приїздити мої могилянські колежанки, українки, які займаються юдаїкою, я була у такому схвилюванні, а чи зможу я підтримати живу розмову?

Зараз це зовсім інакше завдяки тому, що відбувається зростання інтересу до українського серед людей, про яких би ти не подумав ніколи, ті вихідці з України, які живуть у великих містах, добровольці, «Israeli Friends of Ukraine» і все, що довкола, люди, які самі не говорять українською, але живий інтерес яких просто пульсує.

Крім того, я знайшла людей, як Аня Хромова-Флейтман, літературна фігура, поетка, з якою ми перетинаємося от тільки на цих подіях, але відчуття, що ми є, — в івриті є такий вислів — «ми на мапі». От ми є, ми існуємо, і це не тільки в мене. Ось це надзвичайно надихає. Крім того, все, що відбувається цього року українського на літературному фестивалі у Єрусалимі: п’ять літературних подій за участю і професорів, і літераторів. Ми є! І є ось ця інтеракція, це не просто щось екзотичне українське привезти сюди, це не тільки жити українським, яке продовжує жити в нас. Це інтеракція, ізраїльські письменники, поети, Йонатан Берґ, тато якого з Одеси, який вже побував в Україні на літературному фестивалі, інтерв’ює Катерину Бабкіну про українську літературу та її відмінності від російської: те, що ця розмова відбувається, і її записано, і будь-яка людина, яка хоч побіжно має якийсь інтерес, може це послухати. От я причетна до цієї місії.

Ірина Славінська, Громадське радіо